Історія сіл Жахнівської громади

с.Жахнівка
       
У 1392р. об'єднане українсько-литовське військо розбило монголо-татарських завойовників, які панували на нашій землі сто з лишнім років, і Поділля потрапило під владу Великого князівства Литовського. Дбаючи про захист південних рубежів держави, великий князь Ольгерд віддав Поділля своїм небожам-князям Коріятовичам, які почали будувати тут замки-фортеці. В цьому ж році князем Вітовтем й були подаровані Герману Шашкевичу села Кліщів, Тендерів, Тростянець, Тиврів, Збуново (Дзвониха) і Жахнівка. Про цю неординарну на той час подію згадується і в «Очерках известий о Подольской земле» за 1934 рік під редакцією Молчановського, і в книзі «Подолія» за 1891 рік.
А взагалі історія Жахнівки нараховує не одне століття. На цих родючих землях, оточених багатими лісовими угіддями, люди селилися ще в доісторичну епоху. Недаремно в «Трудах Подольского епархиального историко-статистического комитета» за 1901 рік з'явився такий запис:»Жахновцы считаются народом зажиточным, так как плодородная почва способствует хлебопашеству. Живя вдали от фабрик и заводов и занимаясь хлебопашеством, они отличаются честностью и трудолюбием».
Оці природні багатства і тягнули на тутешні землі численних польських колоністів, після того, як в результаті Люблінської унії 1569 року Поділля підпало під владу Речі Посполитої. Жахнівка переходить з рук в руки. Пани Замойські, Конецпольські, Овейковські, Качановські, Моссаковські, володіючи цими родючими землями та лісами, грабують селян, а награбоване вивозять до Польщі. Так тривало аж до 1075 року, коли Поділля захопили нові колонізатори-рабовласники Російської імперії.
Наприкінці минулого століття в Жахнівці нараховувалося 900 чоловік жителів, які мали в своєму володінні 990 десятин землі. Вся інша земля належала поміщику та церкві. У розпорядженні церкви було 34 десятини угідь, а також водяний млин на річці Рапаїсі. Тому щоб прогодувати сім'ю селяни змушені були іти на заробітки до панів. Невдоволені своїм злиденним становищем, вони не раз виступали проти гнобителів. Особливо великим було заворушення селі в 1905 році, що змусило Подільського губернатора Ейдера доповідати міністру внутрішніх справ Тренову і просити козаків для придушення селянського невдоволення.
                  
Вік нашого села більше 300 років.
 Звідки походить назва  села  в архівах не визначено, але ніякого жаху  в історії села не зафіксовано. Щоб остаточно вирішити, що привело до такої назви звернемося до спогадів старожилів села. Як розповідала  Настя  Додон  - Криворучко , бабуся Ясі Швидюк, а вона  цю історію чула від своєї прабабусі, то село наше зародилося від двох хуторів, які були засновані на  двох на той час повноводних річках Рапаїха  і Березіна. На тих хуторах  жили родини чи то  Жака, чи то  Жахнова. Більше підходить версія про Жахнова, так як у церковному справочнику село пишеться  «Жахновка». Існує запис про те, що  село Жахнівка належало поміщикам Замойським, Конешпольським, Свейковським, Качановським, Мосеаковським. Прізвища вказують на їх польське  походження, а те, що серед селян такі прізвища не зустрічались, говорить про те, що поміщики користувалися своєю власністю через управителів, живучи в іншій місцевості. Прізвище пана Яна Заморського зустрічається в історії навколо міста   Ямполя, де у нього був замок з фортецею. У церковній книзі  записано, що Ямполь разом  з Брацлавом,  Тульчином, Могилевом, Мурафой, Браїловом ввійшли до складу Брацлавського  полку.  Там  же вказується, що Жахнівка знаходилась в 26 км « от уездного города Брацлава» Це дає підставу вважати,  що вік села Жахнівка більше 300 років. Церковні історики описують багато жахливих подій, які відбувалися на Україні в районі Ямполя  ( Буша), в Карпатах                  ( Тухолька),  та в інших місцях, але в районі села Жахнівка подій жаху не зафіксовано, то ж будемо вважати, що назва села походить від першого хуторянина Жахнова.
             Сільські  прізвища надзвичайно своєрідні і вказують на інтернаціональне походження жителів  села. Звичайно роки змінили склад населення, але нас цікавить історія зародження  села. Зупинимось в німій  скорботі біля обеліску, на якім зафіксовано   205 прізвищ корінних жителів села, яких знищила  жорстока  Війна.
         Звернемо увагу на деяких з них:  Макарук, Муржак, Придуха Арсень,  Ренгач  Конор,  Додон,   Чмут, Мачай,  Мидляр, Ламага, Майкоса,  Кочкудан, Черній,  Чердашвіль, Тугач, Швидюк, Шабатура, Сизов,  Ворон юк,  Види біда,  Гнида,  Зозуля,  Бодопрос,  Гавриш,  Савуляк, Пукас, Бойко, Гесаль, Беланчик,  Вергелес, Бернада,  Курко, Корчак, Боцула, Попик  і т. д.
      По цих надзвичайних прізвищах  можна   уявити,як  засновувалась  Жахнівка, як селилися на родючих землях люди різного національного походження.  Напевно  були серед них  русичі, поляки, татаро – монголи,  кавказці,  греки,  турки, італійці та інші.  Можливо деякі з них вийшли з війська  Запорізького, яке розігнала  цариця Катерина ІІ,  і  воно розселилося  на просторах України, Краснодарського Краю,   Туреччини.
             Після  Жовтневої революції село  Жахнівка переживало ті ж події, які відбувалися по всій  Імперії. Йшла громадянська війна, йшов  «  брат на  брата». Коли затихли бійки, почалося мирне життя.   У селі землю розділили між селянами,  і зразу почалася народжуватись нерівність між людьми:  появились бідняки,  середняки та кулаки. Виявляється,  клас «кулаків» був виділений ще до Революції і йому  була уготована  тяжка участь. Було страшнувато  заглиблюватися в архіви рідного села, але відлягло від серця, коли  стало відомо, що в  Жахнівці не  було масового терору, що  тиврівська  «  трійка» визнала куркульським елементом тільки одну сім’ю.
      В  1929 році  у Тиврівському  районі були сформовані перші колгоспи: Кобилецьке,  Жахнівка, Івонівці.  Майже всі землі були усуспільнені, худоба зведена до спільного користування.  Це були тяжкі роки – початок знищення села, яке  продовжується і в наші дні.
         Війна знищила  моральну силу Жахнівки – розумних, сильних чоловіків,  нащадків   козацького роду.
Відновити село, повернути  людей  до   сільської  праці  - це завдання  української влади.  Люди, яким не байдужа рідна Україна повинні об’єднатися навколо цієї благородної мети.
Проте були в історії села і світлі сторінки. Ще в кінці 60-х років минулого століття тут було відкрито церковно-приходську школу, в якій у 1870 році навчалося 10 дітей. Їм, за розпорядженням святого синоду Подільської Єпархії, «як нагороду із сум штрафів, зібраних за протиурядові демонстрації було вислано для Жахнівки 10 букварів, 5 прописів і 8 арифметик». Про це повідомляється в «Трудах комитета для исторического описання Подольськой Епархии» за 1887 р.
Прогресивними для соціально-господарського розвитку села були й перші пореволюційні роки. У 1882 році туту вже існували хата-читальня, трудова школа і установа «Просвіти». В цьому ж році створюється і сільськогосподарське кооперативне товариство, метою якого, як записано в статуті була «допомога розвоєві й удосконаленню господарств своїх членів шляхом корисного господарювання співробітництва поширення сільськогосподарських знань і кращого способу культури та допомога задоволенню духовних потреб населенню». Кроком у перед було також створення у 1927 році машинного товариства. На базі при допомозі цього господарства було створено 2 товариства по спільній обробці землі - «Згода» та «Іскра», які в кінці 1928 року об'єдналися в одне. Це був цивілізований шлях розвитку сільського господарства. Земля знаходилася в індивідуальному користуванні селян, але обробляли її спільно, так само спільно вирішувалися питання контакти з державними господарськими органами. І лише насильницька колективізація спричинила до бід, яких селяни не можуть подолати й досі. Цьому ще сприяла і війна, яка крім людських жертв, нанесла місцевому господарству величезних матеріальних збитків на суму понад 7 мільйонів карбованців по тодішньому курсу.
Для повнішого висвітлення історії села варто назвати і його активістів, які внесли певну частку в розвиток духовності та соціально-економічної сфери, а дехто, поряд з цим відіграв і негативну роль. Так ось із священників добрий слід у житті залишили Фома Омеляновський та Іван Компан, які служили Богу і людям села відповідно по 31 і 20 років, а також Стефан Левицький, якому за особливі заслуги наказом Подольської Єпархії від 4 березня 1785 року після, так би мовити «виходу на пенсію» було надано право користуватися 3-ю частиною прибутків та угідь. Після революції першим головою Ревкому був Созон Мідляр, головою земельної комісії - Іван Мачай, головою комнезаму - Яків Шабатура, головою сільвиконкому - Никифор Курко, а з 1923 року А. А. Кауль, який в 1920 році стає головою Тиврівського райкомнезаму. Секретарем створеного в 1923 році комсомольського осередку став Сільвейстр Мачай, - якого змінює Анатолій Криворук один з організаторів і керівників машинного товариства. І нарешті головою об'єднаного ТСОЗу став Пилип Шви дюк, а головою колгоспу - приїжджий двадцятип'ятитисячний Федір Цвик.
     В 1931 р. в село на посаду голови Жахнівської сільської Ради прибуває із Сутиски член партії з 1930 р. Піскур Мефодій К. У зв’язку з наявність двох комуністів в селі 1932 року створюється перший комуністичний осередок із Цвика Ф.О., Піскура М.К. та кандидата в члени партії Бернади Захара Савовича.
    В 1940 році колгосп ім..Фрунзе був багатогалузевим господарством із чотирма фермами, на полях працювало 8 тракторів, 1 комбайн. В селі існувала комсомольська організація із 25 комсомольців.
Мирну працю жителів села було перервано німецько-фашистськими загарбниками. 20 липня після запеклого бою, який відбувався на території села, його окупували німці, а потім румуни. Більшість жителів села  зі зброєю в руках стали на захист Радянської країни, а ті що залишилися на окупованій території не змирились із рабським становищам, всіляко чинили опір.
      18 березня 1944 року Жахнівка була звільнена Радянською Армією від фашистських окупантів, які нанесли збитки селу на суму 723896 крб. і 36000 крб. семирічній школі. Дуже в тяжкому становищі знаходилось артільне господарство. Було всього  один двигун в/згорання, 14 кінських плугів, 4 борони, 3 сівалки, 3 кінних міжрядних культиватори, 4 вози, 41 робочий кінь, 4 корови, 13 овець, 29 свиней. Більшість сільськогосподарських робіт колгоспники виконували вручну і своїми коровими. На фронт пішло 338 чоловік, загинуло 207 чоловік.
Повоєнна історія села - це тернистий шлях проб і помилок -пошуків і знахідок.
Але поступово господарство почало відроджуватися.
        В кінці 60 – х років розпочалося будівництво Будинку культури, яке зупинилося на 19 років. Та з ініціативи Рудого Бориса Петровича в 1985 році в Жахнівці відновлено будівництво Будинку культури, і в 1986 році закінчено його будівництво. Жахнівський Будинок культури є одним з найкращих в районі. Керівник БК – Кущенко Світлана Германівна. У 2011р. будинок культури відсвяткував своє 25-річчя. В приміщенні будинку культури працює «Музей історії села».
У 2001 році на базі загальноосвітньої школи І-ІІ ст. с. Жахнівка було відкрито дитячий садочок «Берізка», як сезонний заклад. За кілька років  приміщення було відремонтовано, зроблене додаткове пічне опалення і садок запрацював круглорічно.
   Відвідує його малеча з трьох населених пунктів: Онитковець, Івоновець та Жахнівки. У садку функціонує одна різновікова група. Уся навчально – виховна робота в дошкільному закладі проймається турботою про фізичне здоров’я дітей та їх емоційне благополуччя. Завідуюча дитячим садочком – Покришка Раїса Анатоліївна.      

с.Іванівці

Село Івонівці розташоване в долині річки Краснянки і її притоки Синюхи, яка бере  початок в сусідньому селі Жахнівці. Краснянка  або, як її звали раніше,  Рапаїха, бере свій початок зі ставків у селі Красному, за 25 км. від Івоновець на захід. Річки зливаються в одне русло в центрі села і течуть до села Рогізна, де сходяться з річкою Улижка, і вже разом прямують до Південного Бугу, який протікає попід селом Рогізною.
     Село Івонівці виникло в сиву давнину. Про це нам нагадують залишки ранньослов’янського поселення  Черняхівської культури,знайдені неподалік села.
      Як пишуть « Подольские Епархиальные Ведомости»(1878 р.,с.170), « с. Івонівці займає рівну площу коло притоки ріки Буг - річки Рапаїхи, поблизу кордону Ямпільського повіту і м.Красного. Місцевість родюча, завдяки піщаному грунту і відсутності поблизу болотистої місцевості.
    Прихожан в Івонівцях тепер всього понад 900 душ. Всі вони селяни , займаються виключно хліборобством. До 1872 року в Івонівцях храм був дерев’яний, з трьома куполами, покритий гонтою. Його дзвіниця була також дерев’яна. Храм цей побудований ще в 1740 році, завдяки старанності прихожан. Добровільні пожертвування прихожан та одночасна допомога – 3000 крб від церковної скарбниці – дали їм можливість розпочати будівництво нової, тепер уже кам’яної церкви. В 1870 році було освячено місце для нового храму, а через два роки на ньому вже підносилась доволі красива кам’яна  церква з шістьма куполами, яка з’єднувалася з такою ж кам’яною дзвіницею. Храм споруджено на честь св. Архистратига Михайла освячено преосвященним Леонтієм. На час освячення нового храму  старий було знесено, а на його місці побудовано невеликий пам’ятник .   На основі свідчень , які зберігаються в архіві церкви, в Івонівцях  були такі священники: Матвій Маниловський( з 1804 по січень 1820 р., в цьому ж році упокоївся); на його місце, протягом п’яти років, був призначений його син Георгій( з 1826 по 24 грудня 1832 р.), який перейшов у інший прихід, а на його місце поступив другий син  Матвія Маниловського – Іоанн, який упокоївся 8 лютого 1851р., розпочавши тут своє служіння з 1836 року. Після смерті Іоанна Маниловського розпочинається цілий ряд пастирів, які служили в Івонівцях недовго. Теперішній священник – це вже по рахунку одинадцятий, рахуючи з 1836 року. Між цими священниками потрібно згадати Миколу Бялковського, при якому побудована нинішня церква. Дякуючи його старанням і розпорядженням, в 1872 році освячено новозбудований храм, хоч і невеликий, але красивий. Церковної землі 34 д. 1425 с., в тому числі присадибної ділянки 1 д. 1425 саж., пах. 33 дес.
   При  церковному приміщенні побудована в 1894 році церковно-приходська школа… »
    За розповідями старожилів через цей багатий і родючий куточок  проходив шлях зі сходу на захід, по якому рухалися каравани з товаром , а також Чумацький шлях з півдня на північ (його тут називали  Караульським шляхом) , по якому прямували  чумаки на волячих упряжках з навантаженими сіллю возами.
     Як розповідав старожил Розгонюк Федір Миронович(1850 р.н.), помер в 1838 р., його батько Мирон, а також після і він, Федір, чумакували. Багато разів побували в Криму, Одесі, Миколаєві, на всьому Поділлі. Чули перекази від старших людей, що на місці теперішніх Івоновець була болотиста долина, поросла густими чагарниками річка. Обабіч неї  росли  густі дубові та березові ліси. Так зі сходу, над самим селом, ріс ліс Дубинка. З півдня і південного заходу – ліс Кортів, на заході  ріс березово-дубовий ліс – Березина. Лише з півночі на голому схилі, над річкою( пізніше звався Ковалів кут  ), було перше поселення. Община  вирівняла і заглибила русло річки Краснянки, вирубала частину вільховника та чагарника і на плодючих  намулистих піщано-чорноземних землях садила і збирала багаті врожаї городніх культур. Люди були працьовитими. Розробляли ліси, сіяли жито і пшеницю, ярий ячмінь, просо, гречку. Розводили і ловили рибу, славились гарною рогатою худобою і,особливо, кіньми.
       У  ХV ст. на території нашого сучасного району неодноразово нападали татари, монголи, які завдали багато шкоди населенню. Лише після утворення Литовсько-Польського князівства поселення почали відбудовуватися. Територія села Івонівці і ближчих сіл належала польському пану Іваницькому. У нього була донька, яку він видав заміж за сина Юзефа Хуткевича – Карла,а у придане дав територію земель с.Івонівці. Їхній правонаступник утворив тут поселення і назвав його на честь своєї дружини Іванківці.
     Пан Іваницький завіз з Красного три сім’ї торгових людей єврейського походження – сім’ї Лерманів, Каців, Грімбергів. Всього на той час в селі проживало 11 хазяйновитих сімей. Вони побудували крамниці, швейні та інші майстерні, бакалії, корчми.
     8 сімей: Сірохи, Полохачі, Довбуші, Якименки, Мельники, Гуки, Іщенки, Мурманюки (сім’я Мурманюків переїхала жити до Жахнівки – і згодом зникла) вважаються корінними мешканцями села.
     На честь цих прізвищ названо вулиці. Від Жахнівки починалась вулиця Сіроханка (до центру села, до клубу). Від центру села, в сторону Рогізни, йшла вулиця Полум’янка (до Полохачів, аж до млина). Від центру, в сторону Рахнів-Польових – Торгова.
    Карл Хуткевич  правив землями Івонівської економії довгий час, та з весни 1905 р., внаслідок енергійних страйків селян, поміщик Хуткевич почав продавати  ці землі селянам. Так поміщицькі землі в межах Івонівської економії в кількості 1500 десятин було розпродано селянам в кредит на 20 років. Залишилося 100 десятин південного, неродючого, але багатого на підземні води грунту, берега річки Краснянки, на протилежному боці села. Купив цю землю син польського пана Зелінського – Казимир. Зелінський обкопав цю землю глибоким ровом, обсадив білою акацією та глодом. Посадив невеликий парк, фруктовий сад, спорудив рибні ставки на левадах вздовж берега річки Краснянки. Насадив квіткові оранжереї. Побудував палац і невеликі приміщення для скотини та флігель для прислуги.
     За кілька років пан виручив затрачені гроші і перед революцією 1917 р. продав усе це поміщику – селекціонеру Рителю, який, до речі, став останнім поміщиком в Івонівцях. Літом 1918 р. його прогнали жителі села, а економію націоналізували на користь народної влади, яка встановилася в селі.
     Так закінчилася сваволя багатовікового панування феодально-поміщицько-буржуазної диктатури над народом.
     Залишки панського маєтку  іноді знаходять і тепер, але сам маєток, на жаль не зберігся. Росте та буяє ліс, обсаджений лікарськими рослинами – шипшиною та глодом. Недалеко від лісу б’ють джерела цілющої води, лікарські властивості якої були відомі ще за панських часів. Здавна і по нині це місце називають – Біла криниця.
       В роки громадянської війни 1917 – 1920р. в селі керівним органом, в основному, був комітет незаможних селян, який очолював місцевий селянин Розгонюк Микита Григорович.
      Справи народної влади почали налагоджуватись.  З весни 1920 р. в селі почала працювати сільська Рада депутатів трудящих, головою якої був чоловік із Красного.
      Було поділено між селянською біднотою поміщицьку землю, сінокіс на полозі, ставище для посіву конопель та овочівництва. Надавалась допомога насінням, інвентарем для обробітку  грунту. Сільська біднота, одержавши не менш як по 5 десятин землі на господарство, почала швидко ставати на ноги. Обробляли і засівали наділи, збирали врожаї, здавали податки державі і залишали для себе, для худоби, на насіння. В 1922 р. головою сільської ради було обрано місцевого громадянина Колодія Микиту Єфремовича. За його керівництва місцева влада ще більше закріпилася.
     На той час велику допомогу с/Раді надавала комсомольська організація під  керівництвом  комсорга Чмута Якова Михайловича, якому часто погрожували  вбивством, спалили клуню, хліви. частково горіла хата, погоріла вся худоба, коні, робочий інвентар.    
    У 1928 р. була закрита Іванівська  Михайлівська церква. Останнім її настоятелем був колишній учитель, вихрещений на попа, Шпильовий Степан Данилович.
Після страти священника Степана Гавриловича Шпильового церкву закрили. Опечатаною вона стояла до 1935 р. Потім її розібрали і почали будувати  теперішній Будинок  культури. Але почалася війна. Всі роботи по будівництву залишились не закінченими. Лише згодом після війни  один із перших післявоєнних голів колгоспу Цаплюк Петро Михайлович продовжив роботу по будівництву – і згодом , у 1958 році, клуб почав працювати .
    17 жовтня 1929 року загальним сходом  громадян постановили заснувати в нашому селі  колгосп і дати йому назву  прославленого героя громадянської війни, тодішнього комбрига кінноти  Яна Фабриціуса. Так називався наш колгосп і до, і після війни , аж до об’єднання з Жахнівським колгоспом 1960 року. Першим головою колгоспу був житель міста Вінниці  Місюра , якого  послала партія з числа 25-тисячників.
Щасливий день настав для Тиврівського району 18 березня 1944 р., а тоді  і для всієї України, коли фашисти відступили. Зруйновані хати  почали відбудовуватися, поля зазеленіли.
В 1960 році  Івонівський колгосп обєднали з Жахнівським.
Головою сільської Ради було призначено Майкосу Гната Терентійовича, керівника підпільної партизанської групи.
Під час війни багато жителів села загинули, було мало молоді, людей, які б вправно працювали в колгоспі. Тому районним керівництвом було вирішено розпочати відбудову села в 1986 році. Розєднали колгосп ім. Фрунзе, і в с. Івонівці утворили колгосп «Прогрес» - листопад ,1986р. Рішенням загальних зборів було вирішено відтворювати колгоп, за великої підтримки всіх районних організацій і підприємств.
Бригада Гніванського ПМК розпочала будівництво нових цегляних будинків для працівників села, розчищення вулиць та будівництво автомагістралі через село « Віннниця - Томашпіль».
Період розпаду  колективних господарств не обминув і нашого села. В 2003 р. колгосп «Прогрес» перейшов у СТОВ «Жахнівка», перестали існувати тваринницькі ферми, тракторна бригада, землі перейшли у володіння інших підприємств, люди залишилися без роботи.
 Та на теперішній час в селі засіяно всі  поля, які є у власності декількох підприємств : СТОВ « Жахнівка », ТОВ «АРПОС», ТОВ «Агро-Інвест Україна», які засівають наші родючі землі пшеницею, ячменем, кукурудзою, соняшником, ріпаком,вирощують різні види свиней.
Славляться Івонівці  великою кількістю ставків, в яких вирощують рибу та постачають її  на районний ринок, всім цим керує рибне господарство.
    В селі Івонівці з 1894 року  діяла церковно – приходська школа. Згодом була побудована панська школа для панських дітей. Але вона проіснувала недовго. В  цьому приміщенні була пізніше  колгоспна столова. В 1912 році була побудована земська школа, яка відчинила двері для всіх допитливих діток. В період війни школа тимчасово припинила свою діяльність, але з настанням перемоги знову запросила учнів до навчання. Працювала школа до 1974 р. Та з відбудовою села та зі збільшенням кількості дітей у селі  школу знову було відкрито в 1988р. Навчалося в школі 28 дітей, з них – 12 першокласників. Директором школи було призначено Сіроху Галину Михайлівну, яка віддано та відповідально пропрацювала на цій посаді 22 роки, виховала не одне покоління діток, вкладала в свою роботу всю душу та серце, підтримувала та оберігала  всіма силами осередок науки в селі. Тимчасово припинила свою діяльність у 2011 р. у зв’язку з малою кількістю дітей.

с.Онитківці               
     Більше як 700 років тому, на місці нашого села  буяли густі ліси, справжні хащі, через які з труднощами міг продертися хіба що дикий вепр. Непрохідність цих місць
посилювали також  заболочені долини, порослі верболозом. Ось чому в 1242 році, коли наш край заполонили  татаро-монгольські орди, розоривши і спаливши навколишні села і містечка, ці місця стали надійним пристанищем для людей ,яким вдалося втекти від ворога ,захопивши дещо з домашніх речей.
     Народні перекази розповідають, що велика група втікачів сюди подалася після розорення ворогами міста Золоте Яблучко , на місці якого згодом виросло село Рогізна. Коли після відходу орди ті ,хто вцілів, кинулися на пошуки своїх родичів та знайомих ,то помітили на кущах  обривки яскравих ниток, - знак ,по якому й знайшли втікачів. Частина з них повернулася, інша частина, житла яких у Золотому Яблучку були спалені, вирішили залишитися в глухих лісових нетрях, де й виникло село Онитківці /від слова «нитки» або  «гонитва».
    Поступово село почало  розширюватися, але ще багато років терпіло набіги  монголо-татар та кримських татар.
    Слід згадати, що бачили Онитківські ліси і поля й славних звитяжців: запорізького кошового І.Сірка, який 8 січня 1664р. вийшов із коша запорізького, перейшов р.Буг і попрямував на р.Дністер, перемігши багато бусурманів.
    У 1860 році в селі побудована гарна дерев’яна  церква на кам’яній основі, церковна школа для дітей, а в 1892 році будується власне приміщення  в церкві для відпочинку дітей у вільний час.
    Славиться село панським маєтком, який на даний час є дивовижно красивим місцем для відпочинку. Старожили відають , що колись тут стояв величавий палац розміром 16 на 32 метри у два поверхи. На першому –кімнати для відпочинку, на другому-дзеркальний бенкетний зал на 250 чоловік, велика тераса для гостей. Ці приміщення, що залишилися на сьогодні, - були для прислуги, конюшня і гараж. Раніше у приміщеннях , що збереглися, знаходилася бібліотека, дитячий садочок, контора колгоспу, сільська Рада, лікарня.
          У 1905 р. широкого розмаху набрали селянські заворушення. В селі працювала поміщицька ґуральня (нині склад КСП ).
        У 1921 р. організовано земельне товариство «Вибух» . Організаторами були Мазуренко Феодосій, Ковтун Федір.
        У 1929 р. у село прийшов перший трактор, першим трактористом був Мазуренко Феодосій Семенович, в цьому ж році головою сільської ради обирають Гавриша Івана Васильовича. У 1933 р. голову колгоспу – Сафоника Івана Григоровича.
        Мирну працю обірвала окупація гітлерівської Німеччини. Віддано боролися жителі села за свою незалежність на фронтах і в тилу. З війни не повернулося 55 жителів.
        У 1959 р. колгоспи сіл Онитковець, Жахнівки, Івоновець об’єдналися  в один колгосп імені Фрунзе.   Село Онитківці стає бригадним селом.
       У  1991 р. створюється колгосп ім.Сафоника.
       У  центрі села у 1994 р. побудовано пам’ятник  загиблим воїнам-односельчанам.
       Для відновлення села  побудовано 10 житлових будинків. В селі працює магазин, сільський клуб, бібліотека. Приміщення панського маєтку реставровано, відкрито сучасний будинок відпочинку, де діє готель,сауна, спеціальне приміщення бджоло терапії, на території маєтку створено спортивний майданчик .